У моєму далекому дитинстві нас почали готувати до подвигів із молодшої групи дитячого садка №4. Йдучи до школи, я вже твердо знав, що народився для того, аби здійснити подвиг і загинути «за родіну».
У моєму далекому дитинстві нас почали готувати до подвигів із молодшої групи дитячого садка №4. Йдучи до школи, я вже твердо знав, що народився для того, аби здійснити подвиг і загинути «за родіну». І хоча життя наше у ті часи було не надто заможним та комфортним, прагнення чимшвидше віддати своє життя «за дєло партії» якось невпинно зменшувалось. Аби таке бажання під впливом реального життя у нас не зникло взагалі вже після першого класу, нас повезли на екскурсію до «Брєстской крєпості», щоб ми на власні очі побачили місце, де був здійснений отой самий подвиг. Дорогою мене малого чи то від гойдання в автобусі, чи то від хвилювання знудило просто на сидінні, тож довелося робити вимушену зупинку, аби помити салон. Чи то з цієї причини, чи то з іншої, я слухав розповідь екскурсовода про «подвіг защітніков крєпості» більш уважно, аніж інші діти. Із тої розповіді виходило, що у перші дні війни «красная армія», яка, як усі тоді знали, «всєх сільнєй», чомусь одразу відступила під натиском німців. А гарнізон «Брєстской крєпості» про це не знав — не було зв'язку. Тому солдати й офіцери мужньо оборонялися, не здогадуючись, що німці пройшли вже понад двісті кілометрів, і жодного сенсу захищати «крєпость» і вмирати за це не було. Тому хоч якої мети того подвигу я тоді не збагнув. І хоч надалі нам продовжували розповідати про численні подвиги, я вже розумів, що ті подвиги трапляються лише тоді, коли людей кидають напризволяще ті, хто мав за них відповідати. І замість оспівування подвигів слід було шукати винуватців і суворо їх карати. Але винуватців ніхто не шукав, а подвиги залишалися десь далеко в історії. Аж поки не почалися подвиги «воїнів-інтернаціоналістів» в Афганістані та подвиги ліквідаторів на Чорнобильській АЕС. Я вже був дорослий і розумів, хто саме посилав тоді молодих людей на безглузду смерть. Згодом про це стало можна відкрито говорити, але тих, хто посилав тоді на подвиги моїх ровесників, ніхто і не думав не те що карати, а навіть відкрито засуджувати. Нічого не змінилося і тепер. У кіно народ плаче над фільмом «Кіборги» про захисників Донецького аеропорту. А я вважаю, що слід не плакати, а притягувати до кримінальної відповідальності тих, хто тих «кіборгів» туди послав. Хто пояснить, навіщо хлопці там гинули і калічились, у той час як товстоморді керівники, які їх туди послали, досі не наважуються назвати війну війною? Виходить, що подвиги є, а війни нема? І навіщо було той аеропорт обороняти ціною людських життів, щоб потім таки віддати його ворогу? Чи не простіше було підірвати злітну смугу та комунікації і відступити? Кожен із вас може від себе задати десятки і сотні подібних запитань. І відповіді не буде. Замість відповіді, точніше, відповідальності керівників держави за ні за що загиблих нам пропонують гордитися їхніми подвигами і плакати над кінофільмами про це. А може, таки до відповідальності? Починаючи з головнокомандувача, що вже у мундир не влазить? Щоб плакав він, а не ми?
