Єфім Пєтровіч викладав у нашій школі фізику. Мені не довелося бути його учнем, але репутація цього педагога була мені добре відома – завжди веселий та усміхнений, готовий розповісти цікаву історію на будь-яку тему, ніколи не лізе за словом у кишеню… Пригадую, як старшокласники збирались у його «каптьорці» за фізкабінетом аби після уроків Єфім Пєтровіч тихенько увімкнув їм магнітофон із записами напівзаборонених тоді пісень Висоцького, Галича, Кукіна, Візбора… Він і сам міг заспівати – якось побачив як він на пікніку у Козлині розважав компанію «куплєтамі Єви»…
Згодом цьому веселому фізику прийшов час йти на пенсію, а потім – виїжджати до Ізраїлю, куди Єфім Пєтровіч вирушив десь у 1988 році. Тоді до Ізраїлю із СССР відпускали вже усіх охочих. З нагоди свого відбуття на «історичну батьківщину» він зібрав компанію друзів та колег і вони непогано разом повеселилися. Востаннє, як вони тоді думали…
За кілька років по тому соціалізм остаточно здох разом із країною, яку Єфім Петровіч залишав назавжди. Кордони відкрилися і десь 1992 чи 1993 року фізик-пенсіонер знову з’явився у нашому місті. Чи то в гості до когось завітав чи то забув щось, не знаю. Знаю що з нагоди свого повернення він знову зібрав веселу компанію.
Посеред галасливого єврейського в основному застілля хтось запитав:
- Вам нє страшно, Єфім Пєтровіч, вєдь в Ізраілє война!
- Ето здєсь война! – миттєво відповів той.
Ця несподівана відповідь швидко розлетілася нашим невеликим містом. Мені про неї розповів при зустрічі один із колишніх вчителів, який чи то був на тій гулянці, чи то чув про неї.
Слова старого вчителя, який подивився тоді на наше життя збоку, глибоко мене вразили. Емігранту із СССР, як виявилося, набагато спокійніше було в Ізраїлі, де теракти чи обстріли з ворожої території були звичними, ніж у незалежній вже тоді Україні, де зупинялися промислові гіганти, люди сиділи без зарплат, а вчителі отримували мізерну платню якимись незрозумілими купонокарбованцями…
Тому щораз, коли мова заходила про Ізраїль, я згадував слова колишнього вчителя з мого дитинства. Починав потроху розуміти, як це жити в країні, оточеній з усіх боків ворожими до неї державами, деякі з яких відкрито і офіційно проголошують своєю метою повне і остаточне знищення Ізраїлю. Постійно бути готовими до ворожої атаки, тримати у чистоті бомбосховище і в той же час працювати, перетворюючи колишню пустелю у квітучий сад.
Жити нормальним життям, ні на мить не забуваючи, що ворожа бомба чи ракета може прилетіти куди завгодно у будь-який момент. Для ізраїльтян це не війна. Це життя, яке вони свідомо обрали, повернувшись через тисячоліття на землю своїх біблейських пращурів.
Тепер у нас все майже так само. Навіть гірше. Поки що.
Тому мені цікаво - чи назвав би тепер Єфім Пєтровіч наше життя війною?
Микола НЕСЕНЮК.
