Малим мене не дуже часто саджали за стіл разом із дорослими. Коли ж це траплялося, я дуже дивувався настирливій турботі цих дорослих про здоров’я, за яке вони піднімали чарки, якого бажали тому чи іншому винуватцю торжества, а заодно самим собі і всім довкіл. Я цього не розумів — куди це здоров’я подінеться?
Про те, що горілка, ковбаса та сало, які супроводжували тости «за здоров’я», цього здоров’я аж ніяк не додають, я тоді ще не знав, а дорослі або не знали, або не хотіли знати. Тому що під здоров’ям вони тоді розуміли в основному можливість і надалі досхочу їсти та пити. Тепер не так — разом зі здоров’ям усі бажають одне одному миру та перемоги. Або разом, або окремо. Пояснювати, що саме має на увазі той чи інший доброзичливець, бажаючи миру чи перемоги, якось не прийнято. А дарма — це дуже важливо саме зараз. Не секрет, що серед нас є чимало таких, які хочуть лише, аби «всьо ета кончілась», не даючи собі зусиль зрозуміти, що стало причиною «всєвоетава». Власне, це і треба нашим ворогам, які теж дуже хочуть миру. От лише розуміння того, яким має бути той мир, у них дуже своєрідне і для нас неприйнятне. Так, усі втомилися від війни і мріють про її якнайшвидше завершення. Про те, що справжній мир може настати винятково після нашої повної перемоги, думати якось не хочеться. Тому що до перемоги нам ще дуже далеко. Звісно, приємно чути обіцянки перемоги за два-три тижні чи два-три місяці, але це навряд чи продуктивно. Обіцянки швидкої перемоги як наркотик — спочатку заспокоюють, а потім викликають неприємні відчуття, які можна подолати винятково новими обіцянками, а потім ще і ще. Тому обираючи, що побажати добрим людям — миру чи перемоги, найкраще буде побажати їм здоров’я, аби цю перемогу здобути. Дорослі з мого дитинства знали, що саме слід бажати одне одному!