Колись від вокзалу в Рівному до станції Решуцьк можна було досить комфортно дійти пішки чи доїхати на велосипеді. Уздовж усіх 12, здається, кілометрів залізничної колії тягнулася добре втоптана дорога у метр-півтора завширшки. Нею ходили та їздили усі, хто не мав часу чи бажання чекати приміського поїзда, що ходив туди два чи три рази на день. Чому ні?
Трохи більше двох годин прогулянки свіжим повітрям нікому не заважали, а до Шпанова взагалі можна було дістатися за годину пішки чи за чверть години на ровері. Ніколи не забуду, як ми йшли тою стежиною школярами, здійснюючи щорічний похід, запланований у навчальному плані. Ми малі цього не знали і були дуже вдячні вчительці, яка вела нас до мальовничого лісу теплим сонячним днем, коли три місяці канікул видавалися нескінченними, а життя – вічним! Тепер цієї стежини немає. Немає навіть сліду від добряче втоптаної і, здавалося, вічної дороги, усіяної порожніми пляшками та пачками з-під цигарок, які викидали з вікон пасажири потягів до Риги, Вільнюса, Ленінграда, Мінська… Чому нема стежини? Тому що народ остаточно припинив ходити пішки. Навіть до найвіддаленішого хутора тепер можна доїхати приватним мікроавтобусом, чий власник цінує кожну копійку і готовий завезти вас за ваші гроші куди завгодно. Та й автомобіль тепер у кожному сільському обійсті, принаймні там, де залишились люди. Заросла колишня доріжка, ніби і не було її ніколи. Залізнична колія ще збереглася, але куди нею їхати? Колишній залізний путь на північ тепер завершується за Дубровицею, де вже майже півроку іржавіють зупинені війною вагони. Хто знає, може і залізниця колись заросте травою і кущами, як заросла вузькоколійка від станції Остки – вже і не знайдеш. Можливо, років так за триста майбутні археологи відкопають біля Решуцька пляшку з-під ризького пива чи ризьких шпротів і ламатимуть голову, як вони туди потрапили? Коротше, до Решуцька нині пішки уздовж залізниці не дійти. Лише в обхід, а ще краще на авто!