Служити «соціалістичній батьківщині» мені довелося у Закарпатті. Частина, до якої мене зарахували, будувала дорогу, яка нині є частиною автотраси Київ-Чоп.
Технікою (тракторами, бульдозерами, грейдерами, екскаваторами) керували цивільні — дати цю техніку солдату означало позбутися цієї техніки назавжди. Тож військом ми були досить умовним. Аж раптом наші робочі руки з лопатами знадобилися в районі Ужгорода, де нам не було де розміститися. Тому поселили нас у «бойовій частині», якою був на той час місцевий танковий полк. До кордону від Ужгорода кілька сотень метрів, тож танкісти мали бути першою лінією нашої оборони в разі чого. З нагоди прибуття до «справжнього» війська ми так-сяк підтягнулися — начистили чоботи, підшили комірці… Коли ж нас туди привезли, найбільш цікаві кинулися до танків — знятися на фото і послати рідним. І тут виникла проблема — нормального танка, який не був би напіврозібраний, причому стаціонарно, знайти було неможливо. І це не дивно — у полку танками керували не цивільні мужики, як у нас, будівельників, а такі ж самі солдати, як ми, які думали тільки про «дємбєль» і якось не дуже переймалися станом обороноздатності в союзі радянських соціалістичних республік. Та й годували їх гірше за нас. Коротше, спочатку я злякався — що ж буде у разі війни? Старші хлопці мене заспокоїли: за кордоном — Чехословаччина, окупована радянськими військами, так що нічого страшного. А далі? Далі би мали бути справді бойові війська у повній бойовій готовності, які б одразу відбили можливу агресію з боку країн НАТО. Я тоді вдав, що повірив. Але сумнів, який закрався тоді в мою молоду душу, залишився. А потім підтверджувався усім подальшим життєвим досвідом. Досвід же показував — жодної «бойової готовності» у нас немає. Ніде. Навіть там, де все абсолютно секретно. Причина проста — усюди цю готовність забезпечують люди, а людей наших я знаю добре. Навіщо я згадав тепер те, що було понад сорок років тому? Хіба не ясно: у нас же тепер повна бойова готовність — від Порошенка до Хомка. Знаю, що то за готовність. І не лише знаю, а нітрохи з цього приводу не хвилююсь. Тому що з того боку, звідки ми чекаємо нападу, готовність така сама. Що б там не казала розвідка.
Микола НЕСЕНЮК.
